« »

Виступ пані Катерини Ющенко на інформаційному заході для дипломатичного корпусу з тематики Голодомору 1932-33 років

Дорогі друзі!

Високоповажні гості!

Я дуже рада бачити вас у цій залі. Я хочу щиро подякувати усім, хто прийшов сьогодні на нашу зустріч обговорити тему, надзвичайно важливу як для України, так і для всього світу.

75 років тому на нашій землі сталася жахлива трагедія. Мільйони українців були знищені голодом, який був навмисно організований комуністичним сталінським режимом.

У людей забрали всю їжу, їх позбавили усіх засобів для існування та порятунку. Голодуючі райони в Україні та на Кубані були оточені військами, кордони УРСР були перекриті, аби ніхто не врятувався, щоб ніяка допомога не пройшла. Це була справжня війна комуністичної влади проти української нації, головною зброєю якої був терор голодом.

Більшість науковців стверджують, що під час Голодомору загинуло понад 7,5 млн. осіб. Лунають і більші цифри. Але всі дослідники сходяться в одному – під час злочину 1930-х років було вбито кілька мільйонів людей.

Вдумайтесь у цю цифру – це є населення цілої країни, яка перестала існувати за неповний рік... Кожна українська родина втратила родичів, близьких, друзів.

Ми свідомо обрали для проведення нашого заходу прекрасний Музей Івана Гончара, в якому ви можете побачити обличчя тих людей, яких знищували фізично. Також ви можете побачити тут багату і неповторну культуру цих людей, яких намагалися викреслити з палітри людства.

Правду про цей злочин, його масштаб і причини понад 50 років намагалися приховувати від людей, від світової громадськості. За будь-яку згадку про Голодомор у радянський час можна було потрапити за грати.

Але український народ зберіг свою історичну пам’ять. Тільки після проголошення Незалежності ми отримали можливість належно вшанувати жертв Голодомору.

У тисячах міст і сіл по всій Україні з’явилися меморіальні знаки. Кожного місяця їх стає все більше.

Науковці опрацювали колосальний об’єм інформації. Ми постійно відкриваємо і оприлюднюємо нові факти, які свідчать, що Голодомор був частиною злочинної політики радянського керівництва, спрямованої на винищення української нації.

Завдяки великій пошуковій і просвітницькій роботі за останні п’ять років сприйняття проблеми Голодомору в Україні суттєво змінилося.

У 2006 році, коли Верховна Рада прийняла закон про визнання Голодомору актом геноциду, понад 70% населення України підтримали це рішення. Це дуже позитивний сигнал, адже при всьому різноманітті поглядів, при всіх наявних відмінностях – регіональних, мовних, політичних тощо – український народ досяг внутрішнього консенсусу. Мешканці Сходу, Заходу, Півдня й Півночі об’єдналися навколо спільного болю.

Сьогодні ми хочемо ще раз звернутися до світової спільноти.

Україна пережила трагедію світового масштабу. Ми подивилися їй в очі і зробили висновки. Говориться у Святому Письмі: «Пізнайте правду, і правда визволить вас». Ми прагнемо, щоб наші знання допомогли людству уникнути подібних трагедій в майбутньому. Ми хочемо, щоб Голодомор ніколи не повторився ніде і ні в якій формі.

Для цього необхідно донести правду про Голодомор до всього світу, дати цьому злочину належну політико-правову оцінку, визнати його актом геноциду.

Я впевнена, якщо б світова спільнота адекватно зреагувала на події Голодомору 75 років тому, людству вдалося б запобігти катастрофам, що забрали життя і зробили нещасними десятки мільйонів людей на різних континентах.

Міжнародний фонд «Україна 3000», який я очолюю, з 2003 року займається проблемою Голодомору. Ми зініціювали цю зустріч і запросили на неї наших колег, які багато зробили для повернення правди про Голодомор. Я сподіваюсь, що сьогоднішні виступи дозволять вам, шановні друзі, більше дізнатися про події 1932-33 років і зробити відповідні висновки.

Для мене це є дуже особистий момент – адже обидва мої батьки пережили Голодомор. Вони пережили його, але втратили дуже багато своїх рідних, друзів, мешканців тих сіл, в яких вони жили. І вони дуже багато розповідали мені про це. Мій батьки був з Харківської області, в мати – з Київської. Вони розповідали про те, як вимирали цілі села, як по селах їздили повозки і збирали померлих. Іноді говорили, що людина не померла, але помре за кілька днів, тому краще забрати її зараз, адже ми майже тиждень сюди не повернемось.

І майже кожна людина в Україні має такі історії, такі розповіді від своїх батьків. Але я пам’ятаю, як дуже багато років боялася про це говорити. Я вдячна, що зараз можна про це говорити, і дуже вдячна вам, що ви про це говорите.

Дякую за увагу.

Київ, 9 жовтня 2007 року